Відповідно до частини 1 статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС), заява стягувача про відмову від примусового виконання в процесі виконання рішення подається в письмовій формі державному виконавцеві, який не пізніше триденного строку передає її до суду за місцем виконання рішення. Суд розглядає заяву стягувача про відмову від примусового виконання в десятиденний строк у судовому засіданні з повідомленням осіб, які беруть участь у справі. Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені, не перешкоджає судового розгляду.
Згідно з частиною 3 статті 262 КАС, за результатами розгляду заяви стягувача про відмову від примусового виконання суд може постановити ухвалу про прийняття відмови стягувача від примусового виконання і про закінчення виконавчого провадження. Суд не приймає відмову стягувача від примусового виконання, якщо це суперечить закону або порушує чиї-небудь права, свободи або інтереси (частина 4 статті 262 КАС).
Ухвалу суду за результатами розгляду заяви стягувача про відмову від примусового виконання може бути оскаржено в загальному порядку.
Відповідпо до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» (далі – Закон), виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) – це сукупність дій органів і посадових осіб, зазначених у цьому Законі, спрямованих на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які здійснюються на підставах, у спосіб та в межах повноважень, визначених цим Законом, іншими нормативноправовими актами, виданими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню (далі – рішення).
Частина 1 статті 37 Закону передбачає підстави для закінчення виконавчого провадження, зокрема, за пунктами:
1) визнання відмови стягувача від примусового виконання рішення суду;
9) повернення виконавчого документа без виконання на вимогу суду або іншого органу (посадової особи), які видали виконавчий документ, або на письмову вимогу стягувача.
Про закінчення виконавчого провадження державний виконавець виносить постанову, яка затверджується начальником відповідного органу державної виконавчої служби, якому він безпосередньо підпорядкований. Копія постанови у 3-денний строк надсилається сторонам та суду або іншому органу (посадовій особі), які видали виконавчий документ (частина 2 статті 37 Закону).
Відповідно до частини 1 статті 38 Закону, у разі закінчення виконавчого провадження згідно із статтею 37 цього Закону, крім направлення виконавчого документа за належністю до іншого органу державної виконавчої служби; повернення виконавчого документа стягувачу згідно із статтею 40 цього Закону; повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, згідно із статтею 40-1 цього Закону, припиняється чинність арешту майна боржника, скасовуються інші здійснені державним виконавцем заходи примусового виконання рішення, а також провадяться інші дії, необхідні у зв’язку з завершенням виконавчого провадження. Завершене виконавче провадження не може бути розпочате знову, крім випадків, передбачених цим Законом.
Згідно з частиною 1 статті 40 Закону, виконавчий документ, прийнятий державним виконавцем до виконання, за яким стягнення не провадилося або було проведено частково, повертається стягувачеві, зокрема за письмовою заявою стягувача (пункт 1).
Відповідно до частини 5 статті 40 Закону, повернення виконавчого документа стягувачеві з підстав, передбачених пунктами 2-6 частини першої цієї статті, не позбавляє його права повторно пред’явити виконавчий документ до виконання в межах строків, встановлених статтею 21 цього Закону. Однак вищенаведений пункт 1 частини 1 статті 40 Закону (повернення виконавчого документа за письмовою заявою стягувача) до підстав, що дають право повторно пред’явити виконавчий документ до виконання, статтею 40 Закону не віднесений. Таким чином, у випадку повернення виконавчого документа стягувачеві на підставі пункту 1 частини 1 статті 40 Закону, – положення Закону не дають можливості стягувачеві повторно звернутись з заявою про виконання цього самого виконавчого листа. Однак виконавчий документ, виданий на виконання постанови суду, може бути також виконаний боржником добровільно в будь-який час, незважаючи на прийняття судом відмови стягувача від примусового виконання такої постанови суду.
Питанню поновлення на роботі присвячена окрема стаття 77 Закону. Згідно з даною статтею, рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного працівника виконується негайно. Виконання рішення вважається завершеним з моменту фактичного допущення зазначеного працівника до виконання попередніх обов’язків на підставі відповідного акта органу, що прийняв незаконне рішення про звільнення або переведення працівника. У разі невиконання власником або уповноваженим ним органом (посадовою особою) рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного працівника державний виконавець застосовує до них штрафні санкції та інші заходи, передбачені цим Законом.
Вищевказана стаття 77 Закону є імперативною та не допускає можливості зміни даного порядку за домовленістю сторін.
Відмова стягувача від примусового виконання постанови суду не означає відмову його від позовних вимог або резолютивної частини постанови суду. Відповідно до пункту 9 частини 2 статті 129 Конституції України та пункту 7 статті 7 КАС, одним з принципів адміністративного судочинства є обов’язковість судових рішень. Згідно з частиною 5 статті 124 Конституції України, судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов’язковими до виконання на всій території України. Аналогічні положення закріплені в статті 14 КАС: «Судове рішення, яким закінчується розгляд справи в адміністративному суді, ухвалюється іменем України. Постанови та ухвали суду в адміністративних справах, що набрали законної сили, є обов’язковими до виконання на території України. Невиконання судових рішень тягне відповідальність, встановлену законом.».
Відповідно до частини 5 статті 254 КАС, постанова суду апеляційної інстанції за наслідками перегляду набирає законної сили з моменту проголошення. Згідно з частиною 1 статті 255 КАС, постанова суду, яка набрала законної сили, є обов’язковою для осіб, які беруть участь у справі, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України.
Professional Legal Group
Kyiv, Ukraine
Ph.: +38 (093) 086-18-19
E-mail: office@pl-group.com.ua
www.pl-group.com.ua